Легких шляхів родина з Носівщини не шукає
Краса світанку в полі під час жнив – у прохолоді легенького вітру, що колише голівки соняху, у пісні жайворонка, що, прокинувшись раненько, спішить вітати новий день, у дивовижних пахощах чебрецю, який стелиться рожево-бузковим килимком… А свіжоскошене сіно – як п’янить цей літній аромат у просторах ранкового поля! Здається, так пахне вся земля. А над нею вже рум’яниться небо – кольорами польових маків, соняхів і того ж духмяного чебрецю…
Та ця розповідь – не про красу наших українських просторів, а про завзятого, амбітного фаната, але не того, що на стадіоні вболіває за збірну України, а того, хто зустрічає сонце в полі, де з року в рік колоситься новий урожай. Власника і директора невеликого фермерського господарства «Веритас-Агро» Сергія Голодного, який зумів побудувати свій бізнес і вдало взяв курс на розвиток, завжди пам’ятаючи про добробут селян. Як розповідають працівники господарства, все це завдяки тому, що Сергій Миколайович не цурається ніякої роботи: він і на тракторі може підмінити, і сівалку полагодити, і добрива внести… Для свого колективу він – наставник, учитель і водночас хороший друг. А ще покликанням пана Сергія є волонтерська діяльність. З початку війни на Сході він постійно допомагає нашій армії.
Щоб зерна було доволі, зустрічайте сонце в полі…
Здається, саме за таким принципом живе і працює корінний мешканець Хотинівки, одного з найвіддаленіших населених пунктів Носівщини, Сергій Голодний. Дванадцять років тому його родина взяла курс на сільське господарство. В оренді мають близько 900 гектарів землі. І що цікаво: на одній культурі не зосереджуються. Легких шляхів не шукають.
«Жито, пшениця, гречка, кукурудза, сонях, картопля, ріпак і навіть смородина… Все, що завгодно, аби лишень не сидіти у кондиційованому офісі зі шкідливим для очей світлом ламп і не пити розчинної кави для зняття щоденного стресу, – посміхається аграрій. – Від початку посівної і до збору урожаю я щодня в полі. Люблю землю. Все життя прожив у Хотинівці і нікуди їхати звідси не хочу. Скажу навіть більше: я народився у місцевому пологовому будинку. Він тоді ще працював при лікарні».
Так, раніше в селі життя було інакше, – пригадує мій співбесідник. Дитячий сміх лунав з кожного двору. Гамірно й весело було в окрузі. А тепер село неначе дрімає.
«Школу закрили. Дякувати Богові, садочок ще працює. У нашому селі хороші люди живуть. Я розумію, що обійшовся б меншим штатом працівників, але людям же десь треба працювати. Свиноферму теж тримаю заради людей і щоб приміщення зберегти. Вона у нас збиткова. Але колектив у мене чудовий. Здебільшого це молоді люди, у яких родини і дітки маленькі. Якщо хлопці віддаються роботі і я бачу гарний результат – ніколи не ображу у фінансовому плані».
«Не було б господарства – не було б села, – продовжує спеціаліст зі десятирічним стажем у ФГ «Веритас-Агро» Сергій Вакулік. Тут його називають універсальним працівником, бо і комбайном, і трактором управляє, а ще – інженер, механік, слюсар… – Мені дуже подобається, що є робота на місці. І взагалі працювати на землі – це моє покликання. Ми тут зазвичай всі універсальні, як каже наш керівник (посміхається, – Авт.). Працюємо на всіх культурах. Але більше всього люблю збирати урожай з картопляного поля. Він найприбутковіший. Тоді ж і зарплата відповідна. У сезон – до 25 тисяч гривень на місяць. Це достойна заробітна плата. Тим більше для села. Ми всі зацікавлені у гарних врожаях і добре знаємо, що земля – це тарілка: що покладеш, те й візьмеш. Тому дбаємо про кожну культуру і про саму землю, щоб не виснажувалася».
Картопля для чіпсів «Люкс»
Цікавлюся, чому ж саме картопля є найприбутковішою, адже Носівщина ніколи не славилася картоплярством. Виявляється, фермер на взаємовигідних умовах з року в рік працює з відомим потужним виробником чіпсів в Україні – ТОВ «Чіпси Люкс». І якщо починали всього з п’ятнадцяти гектарів, то нині замовлення мають на сто гектарів! Якість чіпсів закладається ще у полі, запевняють у фермерському господарстві.
«Вирощуємо картоплю сортів «Пироль» і «Опал». Відрізняються вони від інших вищим рівнем крохмалю. Для одержання чіпсів високої якості необхідно, щоб бульби відповідали певним вимогам щодо розміру, форми, вмісту сухої речовини, редукованих цукрів. Вміст останніх вище допустимої норми викликає потемніння м’якуша при смаженні. Картопля не має бути пошкоджена шкідниками, хворобами, механічно. Тому ми приділяємо особливу увагу цій культурі і дотримуємося усіх вимог. А ще внесення мікроелементів – це обов’язкова складова сільськогосподарського процесу. Увесь урожай картоплі реалізовуємо до ТОВ «Чіпси Люкс». Працюємо за контрактом. Співпрацею задоволені».
Сергій Миколайович зізнається, що проблем з реалізацією сільськогосподарських культур взагалі нема. Тому три роки тому зважився ще і на ягідництво. 40 гектарів поля засадив смородиною. Минулоріч уже був невеликий урожай, який робітники збирали власноруч. Цього року збиралися придбати спеціальний комбайн для збору ягід, але цвіт смородини не витримав весняних заморозків.
«На ниві, як у житті: бувають перемоги і падіння. Звісно, мене засмутило, що ми лишилися без врожаю, але я не падаю духом. Як казала Ліна Костенко: поразка – це наука, ніяка перемога так не вчить…».
Відпочинок для людей: рибалка, шашличок і… японська лазня
Не впевнена, що сам Сергій Миколайович має час для відпочинку, але про відпочинок для людей він подбав. Кілька років тому за допомогою спеціальної техніки розчистив місцеву водойму, яка вже повністю заросла і нагадувала звичайнісіньке болото.
«Розчистили, зарибили, поставили альтанки… А поряд фундук, грецький горіх посадили. Тепер це улюблене місце хотинівців. Їдуть сюди і з ближніх населених пунктів. На свята, у вихідні тут стільки народу!.. – тішиться наш герой. – Єдине, про що прошу: не лишайте купи сміття, бо ви ж сюди повернетеся і шукатимете чисте місце… Я тут ще не відпочивав, як належить, але сміття постійно прибираємо. То мангал вкрали, то бесідку понівечили… Люди добрі, ну навіщо? Це ж для вас робилося. Щоб було місце у селі, куди приємно прийти з родиною, відпочити, набратися сил, порибалити…».
А нещодавно біля озера виріс гарний двоповерховий будиночок із офуро – лазнею для домашнього вжитку. Зовні це велика бочка. Воду там нагрівають до +40-50°С, додають лікарські трави або ефірні масла, паряться і насолоджуються. Саме процес лежання і розслаблення й називається японською лазнею.
Такий собі невеличкий бізнес на березі озера започаткувала старша донька Сергія Миколайовича Юлія зі своїм чоловіком Олегом. Спонукав молоде подружжя карантин через коронавірус.
«Ми живемо у Києві, там і працюємо. Але нині я у декреті, а тут ще й карантин, тож ми у село повернулися», – розповідає Юля, яку ми застали за не зовсім жіночим заняттям – збором меду. Молоде подружжя пасічників охоче продовжує дідову справу, бо мед у великій родині полюбляють усі.
«Дідовим вуликам дали друге життя, – посміхається дівчина. – Пасікою займаємося разом із чоловіком. А ще ми втілили в життя свою мрію – побудували будиночок для гостей. Сауна, офуро, озеро поряд – що ще треба, аби «перезавантажитися»?.. Добре знаємо, як виснажують великі міста і постійна круговерть… Трохи правда переживали, чи будуть бажаючі на такий відпочинок, адже це віддалена сільська місцевість… А виявилося, що охочих багато. Їдуть з Ніжина, Носівки, Броварів, Києва… Що найважливіше – лишають гарні відгуки. Я дуже щаслива від того. Переконуюся, що можна у селі і жити, і працювати. Головне – бажання і трохи зусиль. Щоб мрія стала реальністю, вона повинна стати метою…».
Найважча професія – бути людиною
На даху будинку Сергія Голодного щороку оселяються лелеки. Тому їхнє обійстя виділяється з-поміж інших. За давнім повір’ям це віщує мир та добробут у родині. Так воно і є. Виховали і поставили на ноги трьох доньок: Юлю, Яну та Валерію. Вже й внука дворічного мають. Дружина пана Сергія – Василина Михайлівна з Прикарпаття.
«Моє рідне село Микуличин. Це найдовше село в Україні. А ще воно розташоване у самих горах. Я обожнюю карпатські краєвиди. Там прекрасно відпочивати, а тут, на Придесенні, – чудово працювати, – посміхається пані Василина, частуючи нас смачною кавою.
Але, як зізнається господиня, за 27 років так прикипіла до носівської Хотинівки, що навіть книгу надрукувала про село. Місяцями сиділа в архівах, аби лишити згадку про історію населеного пункту та його мешканців.
«Це наш спільний труд із вчителем історії Валентиною Спаських. Я полюбила це село, його людей. Вони – великі працелюби. Як і мій чоловік, яким я не втомлююся захоплюватися. Інколи мене питають: та хто він у тебе за професією? Мовляв, і там, і там встигає… Я чітко знаю відповідь на це запитання: Сергій несе хрест найважчої із професій – він був і завжди лишається людиною!», – наголосила дружина господаря.
Сніжана Божок, фото автора
